Ти моя, ти будеш моєю, ти і я — одне навіки. Шерідан Ле Фаню, «Кармілла»
Пролог
Лондон. Вересень 188… року
Колеса екіпажу глухо гуркотіли бруківкою, відміряючи ритм їхнього дихання. Всередині, за щільними оксамитовими шторами, панувала темрява, яку лише зрідка розрізали хижі спалахи вуличних ліхтарів, що пролітали повз.
Амелія сиділа, вчепившись пальцями в складки своєї блакитної сукні так сильно, що ризикувала порвати тонкий шовк. У неї клекотіло в грудях. Це було нове, незнайоме почуття — суміш образи, люті й нестерпного бажання, від якого пересихало в горлі.
Тиша в кареті була густішою за лондонський туман.
— Ти мовчиш, — голос Джорджини пролунав із темряви навпроти.
Спокійний. Занадто спокійний.
Амелія різко повернула голову. У тьмяному світлі вона бачила лише силует Джорджини — розслаблений, впевнений, наче вона їхала не з балу, де щойно знищила репутацію власного батька, а з нудного чаювання.
— А що я маю сказати? — голос Амелії зірвався на хрипкий шепіт. — Похвалити тебе за те, як майстерно ти грала з леді Арабеллою? Чи, може, запитати, скільки ще таких «давніх подруг», як леді Вівіан, чекають на твою увагу в цьому місті?
Джорджина тихо хмикнула. Цей звук подіяв на Амелію як іскра на порох.
— Тобі це здається кумедним? — вигукнула вона, забувши про обережність. — Я бачила, як вона дивилася на тебе. Як вона торкалася твоєї руки. Вона знає тебе, Джорджі. Вона знає тебе так, як…
— …як ти боїшся, що ніколи не пізнаєш? — закінчила за неї Джорджина.
Шурхіт тканини — і вона нахилилася вперед. Простір між ними, і без того тісний, зник миттєво. Амелію огорнув її запах — суміш вересу, нічної прохолоди й чогось невловимо небезпечного.
— Вона — минуле, Амеліє, — жорстко промовила Джорджина, хапаючи її за зап’ястя і притягуючи до себе.
Її пальці, вільні від рукавичок, обпалювали шкіру.
— Вівіан — це лише спогад. Порожній і холодний.
— Вона не виглядала холодною, — прошипіла Амелія, намагаючись вирвати руку, але Джорджина тримала міцно.
— Бо ти дивишся не туди, — Джорджина рвучко перемістилася на сидіння поруч з Амелією.
Карету хитнуло, і їхні тіла зіткнулися.
Тепер шляху для втечі не було. Джорджина нависла над нею, затискаючи в кутку. Її очі в темряві здавалися двома безоднями.
— Ти ревнуєш, — це було ствердження, а не запитання, і в голосі Джорджини, попри жорсткість, звучало задоволення. — Ти палаєш від ревнощів, моя маленька леді. Ти хочеш знати, чи належала я їй? Так. Колись. Але це не має значення.
Джорджина схопила Амелію за підборіддя, змушуючи дивитися прямо в вічі.
— Бо зараз я тут. З тобою. У цій кареті. І я не думаю про Вівіан. Я думаю про тебе.
Великий палець Джорджини провів по нижній губі Амелії, грубо, владно, стираючи залишки помади.
— Ти моя, Амеліє. І я — твоя. Не тому, що так написано в контракті з моїм братом. А тому, що я так вирішила. І ніяка Вівіан, ніякий Лондон цього не змінять.
Амелія відчула, як гнів розчиняється в гарячій хвилі, що піднялася з низу живота. Їй не потрібні були вибачення. Їй потрібна була ця сила. Ця власність.
— Тоді доведи це, — видихнула вона прямо в губи Джорджини. — Зроби так, щоб я забула її ім’я.